Олег (Джон) Сук, в “Ляльці” на виступі польського квінтету:
“Що залишилося в душі після Дня Львова? Град залишив у душі слід... Я думав, що ніхто не прийде, але люди прийшли, це було дуже приємно. Так, я вважаю, День Львова потрібний, а чому ні. Є ж День Кракова, Дні інших міст...
Я вважаю, все мусить бути органічно. А Львів тим паче вартує того, щоб раз в рік львів’яни його прибирали.
“Під синьою фляжкою” мені сподобалося: я, взагалі, відчув себе в Європі переший раз у Львові за якихось там пару років. Такий острівець Європи, мені так видалось... Таке дуже настроєве... Я би, взагалі, із Ратуші всіх би повиселяв і зробив там такий великий джазовий намет.
Що би побажати львів’янам – здорового глузду”. “Що, мало?” Я думаю, що мало. Ще – більше свіжих облич, бо всі щось такі пом’яті: не знаю, чи то після зими, чи то по життю...”

Юрій Покальчук, як завжди, за непробивним склом “синьофляжкових” окулярів:
“Я, чесно кажучи, внутрішньо проти таких свят, як День Львова чи День чогось. Бо я думаю, що День Львова є завжди, і наше завдання – бачити цим Днем кожен тиждень, кожну суботу чи п’ятницю. Але насправді, цього Дня свято звучало. Я завжди шукаю щось інакше, чого не було минулого разу. Цього разу був дощ. Мене втішило, що попри дощ люди не розійшлися на концерті – це перший момент. Бо якщо би народ повтікав і залишилося тих п’ятеро фацетів із парасольками, то ми би собі думали: “Ми сі здали...” А виявляється, що ні! Розумієте, це вже щось. Радію з того, що у Львові – таки українська музика, тут є наші українські групи, які львівський загал любить. І можна було бачити, скільки було людей, як на мене, це – успішно”.
“Київськими очима - на те, що у Львова під сподом?”
“Я завжди пишу у своїх книжках, що живу і працюю і в Києві, і у Львові. І я себе почуваю львів’янином. Під сподом Львова є одна річ: я думаю, що Львів у тій хвилині, зараз, є затихлий вулкан. Незабаром він має вибухнути, бо тут набралося дуже багато нашої енергетичної інтелігенції, нашої творчої молоді. От, вже 12 липня буде грандіозний концерт, який покаже, що він живе, він ще не вмер – Дух, що тіло рве до бою”.

Тарас Чорновіл, у хвилі перепочинку святкової біганини:
“Ви знаєте, на превеликий жаль, День Львова особисто для мене це ще й робота, а не тільки забава. Це, кажуть в народі, як коню весілля: голова у квітах, а спина під сідлом уся в милі. Весь день ганяю, бо розумію, що теж мушу щось сьогодні зробити. Попри те все хоч вечорами можна прийти і послухати добрий хороший джаз. Дуже люблю джаз і я просто в захопленні, що цей проект від “Дзиґи” відбувся. Це для мене ота віддушина, вона, може, не для всіх львів’ян, а для більшої визначальної кількості. Окрім того, це свято увінчалося ще одним моментом, який для мене є визначним: вчора було встановлено новий рекорд, який, сподіваюся, увійде до Книги рекордів Гіннеса. Як виявилося, я був головою експертної комісії з цього питання. Ви знаєте, ми завжди святкували День міста у день трауру. Зараз святкуємо в день торжества – Юрія Змієборця. І ці змагання єдиноборств, і цей рекорд, і цей прекрасний фестиваль джазу, - воно все дуже добре. І навіть той дикий суботній дощ, що пронісся градом, будемо сприймати, як дощ, який змивав усяку скверну”.

Наразі все. Нібито.
Відднювала та відвечоріла на Днях Львова майже львів’янка Мрія ТИТАРЕНКО

P.S. І це ще не все, як виявилося, про День Львова! У понеділок, п’ятого травня Генеральний Консул Республіки Польща у Львові Кшиштоф Савіцкі, мистецьке об’єднання “Дзиґа” та “Львівська Газета” поставили жирнючу останню (другу) крапку над “Ї”:

п’ятого травня у “Ляльці” джазував на повну польський Квартет “Йорґі”, та ще й як!
Якщо вже Джон Сук підстрибував на стільці, Юрко Покальчук викрикував щосили “браво!”, Місько Барбара замріяно розтікався у посмішці по цілій “Ляльці”, Кшиштоф Савіцкі опинився чи не впритул до самої сцени, а публіка підспівувала, підстукувала, підвискувала, підсвистувала і не відпускала музикантів зі сцени, то... то Вам вирішувати, Що Ви проґавили і чи варто про все Це бодай прочитати. Можна тут. Можна – на нашому сайті, де ще є можливість майже УСЕ побачити на світлинах Володимира Зайковського.